Русская версия: http://maxon.com.ua/2014/03/04/dva-yazyka-odna-natsiya/.
Багато років я мріяв написати текст про двомовність в Україні. Виявилося, що для цього достатньо було двох днів. І загрози війни, справжньої та дуже імовірної. Я не можу піти у військкомат за повісткою, не опублікувавши цей міні-есей. Можливо, це найважливіше, що я зробив у своєму житті до сьогоднішнього дня. Вам знадобиться хвилин 15 для читання. Спочатку я розкажу про особистий досвід білінгвізму – з рідної російської мови я повністю перейшов на українську, проте через кілька років повернувся назад до російської. У другій частині поділюся ідеями, як українське суспільство може досягти консенсусу з мовного питання. Це пекуче й дуже важливе питання, адже воно тягне за собою теми ідентичності українців, національної ідеї, незалежності та соборності України.
МОЯ ПЕРЕДІСТОРІЯ
Я – двомовний українець. Моя рідна мова – російська. Хоча під час перепису населення 2001 року я вказав, що рідна – українська, так само вчинили усі мої російськомовні рідні. Батьки з дитинства говорили зі мною зазвичай російською, хоча приказки, які я чув від них, були українські. На українську ми частково переходили в селі у бабці. Я ходив до української школи у Києві, де навчання відбувалося українською мовою, а всі діти на перервах розмовляли виключно російською. У 90-ті роки українська мова у Києві вважалася мовою селюків. Але батько прищеплював нам із сестрою патріотичні погляди – у першому класі я рішуче зняв зі шкільної форми жовтеняцький значок із портретом Ілліча, коли вислухав батьків переказ з рухівського мітингу про Голодомор і комуністичний терор. Я пам’ятаю уривки оповідок про розкулаченого прадіда, якого разом із усією родиною, окрім доньки від першого шлюбу (нашої бабці), відправили у товарному вагоні на заслання до Сибіру, відібравши землю, дім і майно. Одного разу, знайшовши свої особисті щоденники дитячих років, я побачив, що кілька разів намагався переключитися в записах на українську мову, але надовго мене не вистачало.
У студентські роки мені вдалося свідомо перейти на українську мову. Києво-Могилянська Академія – відроджений український університет, багацько україномовних людей, україномовна корпоративна культура. Але вирішальним фактором став курс «Українська мова-2», який викладала Лариса Масенко, провідний український філолог. Вона відкривала студентам не тільки премудрості мови, але й незнайомі пласти української культури.
У 2000-2001 роках було відчуття, що українській мові загрожує зникнення. За межами Контрактової площі, де тусували студенти Могилянки, української мови у Києві я практично не чув. Що я міг зробити для збереження та передачі нащадкам нашої культури? Як мінімум перейти на українську мову особисто, як це робили чимало російськомовних студентів Могилянки. Якщо я , молодий і модний, буду постійно розмовляти українською мовою, то по-маленьку виправлятиму ситуацію, про яку свідчили опитування тих років: українську мова вважали в Україні менш престижною, ніж російську.
Поступово протягом місяця, починаючи зі спілкування по дів години на день, я повністю перейшов на українську мову. На багато років для мене стало правилом переключатися на російську, тільки у розмовах з росіянами або іноземцями, що володіють російською мовою. Перші місяці мовний апарат швидко втомлювався, вимова кульгала. Довго було відчуття ніби я говорю, набравши каміння до рота. Я одразу усвідомив, наскільки мені не вистачає словникового запасу. Став купувати й читати сучасну українську художню літературу. Підручники «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича та «Пошук українського слова» Святослава Караванського стали моїми улюбленими книгами. Почав збирати українські словники.
На початку 2000-х я іноді стикався із презирливими поглядами і передражнюваннями, коли говорив українською у транспорті або на вулицях Києва. Я пропускав повз вуха… Драстичний випадок мовної дискримінації трапився зі мною в одному з найулюбленіших міст Європи – у Ризі, в Латвії. У кулуарах міжнародної конференції для блогерів, де робочими мовами були російська й англійська, я попросив парубка відійти, щоб подивитися розклад доповідей. Я звернувся до нього зі спини російською. Він весь напружився і відповів латиською. Не знаючи мови, я зрозумів його слова: «Я тебе не розумію. Говори до мене латиською мовою». Він тяжко дихав і на шиї виступили червоні плями, я так і не побачив його обличчя, а самою своєю статурою він кричав: «Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ! Тому що ти говориш російською». Дівчина поруч почала шикати на нього: як ти смієш, не можна так казати, це дуже не культурно, і з вибаченням у погляді дивилася на мене. Вона також говорила латиською, але я все розумів.
Я був дуже ображений такою несправедливістю. Я хотів вигукнути: «Гей, я ж свій. Я також не люблю цих росіян з їхньою російською мовою. Ми в Україні також від них натерпілися. У нас спільні погляди». Але я нічого не міг вимовити від образи. Я швидко відійшов тоді, але пригоду цю не забув… А розплакався я через кілька років, коли розповідав про цей випадок на сесії психологічного коучингу. Я відчув сильний біль і образу. Але не свої власні, а мільйонів людей, яких люто ненавидять тільки за те, що у них не такий колір шкіри, вони говорять не тою мовою, вони «неправильної» національності. Ніхто з нас не обирає, де і ким народитися. Ми набуваємо від народження і національність, і колір шкіри, і рідну мову. Ті, хто ненавидять нас за це, ненавидять саме наше існування. Авансом. За те, що ми просто є. Це несправедливо і прикро…
Я доклав багато зусиль для опанування української мови і досягнув значного успіху у цьому. Мої статті українською стали такі ж соковиті, як російські. Публічні виступати українською стало легше, ніж російською. Але все одно я не зміг увібрати у себе українську мову так само глибоко, як рідну російську. Були моменти, коли я думав українською, але зазвичай думки виникали російською і я їх перекладав. Через це я став більш мовчазний і розмовляв уповільнено. У колі друзів, коли розмова струмить спонтанно, у голові спалахує жарт, але російською. Я намагаюся його перекласти, але не можу швидко добрати відповідник. Кілька секунд і момент промайнув, я мовчу далі.
Якось я усвідомив, що для мене важливіше максимально виразно висловлювати свої думки і бути собою, аніж продовжувати роль оберігача та поширювача української мови. Навіть мовою, якою я володію досконало, не просто передати образи та ідеї, що виникають у голові. Я вирішив перейти назад на російську мову. Крім того, я більше не відчував, що українській мові загрожує зникнення, тому що навколо з’явилося багато україномовних людей і культурного контенту українською мовою. У переважно російськомовному Києві українську мову стали цінувати і поважати, а також вважають біль важливою за російську, о це атрибут української держави.
У травні 2008 року в одну мить я почав розмовляти російською. Після приблизно 7 років виключно українського мовлення. Був певний період зворотної адаптації, коли я говорив з українським акцентом, письмо рясніло українізмами. Але зрештою я став більш говіркий, веселий і жвавий, бо мені більше не доводилося витрачати ментальну енергію на внутрішній переклад. Я позбавився відчуття роздвоєної особистості та став ближче до самого себе. За ці роки я добре опанував українську мову і вважаю себе білінгвом. З україномовними людьми я одразу переходжу на українську мову, мені легко і приємно розмовляти українською. Вільно пишу статті та читаю лекції українською мовою, хоча за промовчанням волію писати та публічно виступати російською мовою.
Завдяки своєму досвіду я усвідомлюю, що перейти на іншу мову, відмовившись від рідної, надзвичайно складно. Повинна бути дуже сильна мотивація, щоб досягнути успіху. Я вирішив припинити цей шлях, для когось буде важливим пройти його до кінця. Але я точно знаю, якщо хто-небудь, коли-небудь почне примушувати мене прийняти іншу мову як рідну, без мого бажання і згоди, то я буду ненавидіти цю силу усім серцем і буду боротися проти неї до останнього подиху. Бо я не змирюся із паплюженням своєї свободи.
Коли викорінювали українську мову, це були жахливі страждання людей, яких змушували відмовитися від своєї ідентичності, не дозволяли бути вільними особистостями. Але коли сьогодні хтось заявляє, що вся Україна повинна говорити українською мовою, то він має усвідомлювати, що такі ж страшні муки він обіцяє і готує для тих, хто говорить російською.
Я бачу ситуацію двомовності в Україні з двох сторін – з позиції української та російської мови. І хочу висловити думки про те, як українському суспільству вирішити мовне питання, щоб україномовні та російськомовні українці жили у злагоді та разом будували квітучу країну. Говорячи «українці», я в першу чергу маю на увазі громадян України, представників політичної нації різних за етнічним походженням.
ДВІ МОВИ. ДВА ЯЗЫКА.
Українська нація розмовляє двома мовами – українською і російською. Російська мова не є мовою «національної меншини» або «російської діаспори». Російська мова – рідна для багатьох етнічних українців і представників інших народів, що живуть в Україні. Рідна – означає, вивчена першою у дитинстві, основна для особистого спілкування і внутрішнього діалогу.
Більшість українців – білінгви, володіють українською і російською мовами, проте переважно на різному рівні, і одна із мов зазвичай є основною для людини. Більшість українців є монокультурними людьми – живуть у контексті української двомовної культури, не занурюючись глибоко у російську національну культуру. Такі реалії постколоніальної держави, подобаються вони комусь чи ні. Мови імперій виходять за межі національних метрополій і стають надбанням народів колишніх колоній і домініонів.
У Конституції України визначено статус української мови як державної. Але у законах не визнається статус російської мови на тому рівні, який відповідає його поширенню в Україні. Це створює передумови для ситуації, коли російськомовні українці відчувають себе неповноцінними, другорядними громадянами країни. Це призводить до антагонізму україномовних і російськомовних громадян, до випадків дискримінації на мовному підґрунті, коли українці потерпають від приниження і зневаги через те, що розмовляють українською чи російською мовою. Такі випадки поодинокі, але кожен подібний інцидент, стаючи надбанням громадськості, ображає усіх носіїв української чи російської мови.
Крайні точки проявів антагонізму між україномовними та російськомовними українцями такі. Завзяті україномовні українці прагнуть «відвоювати» мовний простір, щоб у найближчому майбутньому всі українці говорили українською мовою. Іноді вживають термін «Реконкіста» і вважають, що це буде відновленням «історичної справедливості» та проявом пошани до «титульної нації». Принципові російськомовні українці не хочуть вивчати і навіть чути українську мову, висловлюють до неї зневагу и заперечують усе українське, іноді навіть бажають, щоб Україна зникла як окрема держава. Прихильники цих поглядів не зважають на думку і почуття «протилежної» сторони процесу, а також не схильні критично оцінювати власну позицію і цікавитися поглядами опонентів.
Для подолання розриву між ворожо налаштованими україномовними та російськомовними українцями необхідно вести діалог між різними частинами нашого суспільства для взаємного розуміння і визнання права на іншу позицію і погляди. На законодавчому чи конституційному рівні закріпити особливий статус російської мови, гарантувати можливості для повноцінного використання російської мови у різних сферах. А також забезпечити можливості та стимули для вивчення української мови усіма громадянами України, забезпечити ресурси для розвитку української мови.
Українська мова – культурний спадок українського народу, наш внесок у світову культуру. Мі всі, україномовні та російськомовні українці, відповідальні за українську мову. Ми всі маємо поважати українську мову та сприяти її розвиткові. Ми всі маємо вивчати та знати українську мову на тому чи іншому рівні. Зі згортанням чи зникненням українсько мови замовкне нашу культура, українська національна ідентичність надзвичайно збідніє. Нема іншої країни, окрім України, де може розвиватися українська мова. Тут варто відмітити, що вся українська нація також несе відповідальність за розвиток кримсько-татарської мови та культури, бо у кримських татар нема іншої країни окрім України. Але ми не несемо такої відповідальності за російську мову, бо російський народ є головним зберігачем російської мови та культури.
Перед українським суспільством є безліч задач, які необхідно виконати для розвитку української мови: створення термінології у професійних сферах, переклад світової літератури, оновлення правопису, створення стандартизованих тестів на знання української мови, створення двонаправлених словників різних мов і розширення словників української мови, створення центрів вивчення української мови іноземцями та російськомовними українцями, створення підручників української мови для носіїв різних мов, створення українських культурних центрів ув Україні та закордоном тощо. Виконання цих задач можливе при консолідованій позиції україномовних і російськомовних громадян, що визнають величезне значення розвитку української мови та виділення державних і приватних ресурсів для цих цілей.
Частина україномовних українців сприймають за аксіому те, що російська мова витіснить українську, якщо обидві мови отримають визнання як рівні на державному та/чи суспільному рівні. Витіснення української мови було можливим, коли здійснювалася імперська політика асиміляції та викорінення української мови. Але навіть за таких важких умов українська мова продовжувала розвиватися. За підтримки держави та при консенсусі у суспільстві про те, що життєво важливо підтримувати українську мову та культуру, українська буде розвиватися прискореними темпами, позбувшись внутрішньоукраїнського протистояння та саботажу. При достатній волі суспільства ми зможемо протистояти і впливові імперіалістичних сил Росії, зацікавлених у насадженні пострадянської «шансон-культури». Пора повірити у вітальність і силу української мови, та примножити її енергію власним словом і ділом.
Відсоток україномовних громадян буде поступово збільшуватися завдяки розвитку та підтримці «здорового» патріотизму в Україні. Білінгви будуть свідомо навчати своїх дітей у першу чергу української мови. Для наступного покоління у таких сім’ях українська мова стане рідною. Це буде повільний процес тривалістю кілька поколінь. Проте він буде протікати природньо, без примусу, дискримінації та конфронтації. При цьому російська мова не зникне в Україні повністю.
На сьогоднішній день культура України двомовна. Наші письменники пишуть книжки обома мовами, співаки складають пісні двома мовами, нечисельні фільми знімаються обома мовами. Наприклад, Андрій Курков пише російською, але від цього він не припиняє бути українським письменником. Коли ми дивимося тільки на україномовну культуру України, то бачимо окремі острови чи навіть розрізнені «гетто». Прообраз єдиного культурного простору виникає лише тоді, коли ми розглядаємо і україномовну, і російськомовну складові як єдину двомовну українську культуру.
Настав час українцям усвідомити і заявити свої права на спадок російської культури. Приблизно триста років Україна була у складі Російської імперії. Величезна кількість талановитих українців доклала свої руки до становлення російської культури і мови. Наприклад, Микола Гоголь і Михайло Булгаков писали свої твори російською, але сформувалися як особистості в Україні, черпали з пластів української культури та дійсності. Ми можемо сказати, що Гоголь і Булгаков – це українські російськомовні письменники. Ми продовжуємо впливати на російську культуру своєю російськомовною складовою нашої української культури.
Для повноцінного спілкування між україномовними та російськомовними українцями нам усім необхідно вивчати не тільки українську мову, але й російську. Кожному необхідно володіти рідною мовою досконало, другою мовою на рівні достатньому для того, щоб спілкуватися письмово та усно між собою. Наприклад, у Києві зараз багато дітей не вивчають російську мову у школах, але при цьому російськомовні. У підсумку вони володіють усним російським мовленням, але геть не вміють грамотно писати російською. Для різних регіонів України доречний різний рівень вивчення російської мови. Наприклад, у школа Львова може бути достатньо одного уроку російської мови на тиждень, щоб випускник школи міг написати листа російською своєму російськомовному клієнтові або бізнес-партнеру. А в донецьких школах має бути більше уроків російської, бо для більшості учнів російська мова є рідною, якою необхідно володіти досконало, щоб повністю розкрити свій інтелектуальний потенціал. Вирішальним має бути слово місцевих громад.
Для вивчення російської мови у школах нам потрібні власні українські підручники, де на картинках будуть Котигорошко і запорізькі козаки. Ми не можемо користуватися підручниками російської мови, створеними у Росії, бо у них закладено російський культурний код з Іваном-Царевичем і Василісою Прекрасною. (Через ці ж причини не може бути «синхронізації» підручників з історії між різними країнами). Український варіант російської мови поки що відрізняється лише вимовою на рівні діалекту – росіяни та російськомовні українці зазвичай можуть визначити одне одного за вимовою. Але з часом може виникнути усе більше відмінностей на кшталт «в/на Україні», які знадобиться виділити в окреме зведення правил з відмінностями між українським і російським варіантом російської мови.
Прикладом мовної толерантності може бути Фінляндія, яка колись була частиною Шведської держави. Наразі шведська мова є рідною лише для 5,5% громадян Фінляндії. Проте шведська і фінська є державними мовами країни, обидві мови вивчають у школах, чиновники мають знати обидві мови, назви вулиць у Гельсинки написані двома мовами й іноді це два ідентичні слова.
Ми, українці – двомовна нація. У цій ситуації можна знайти негативні та позитивні сторони. Але точно негативним буде форсований процес переходу до одномовного стану. Російській імперії не вдалося викорінити українську мову в Україні. Якщо ми спробуємо викорінити російську мову, то витівка навряд чи призведе до успіху і закінчиться національною катастрофою. Тому нам варто визнати і прийняти нашу двомовність. Мислення 19-20-го століття підбурює до реваншу і «зворотної асиміляції», але мислення 21-го століття підказує, що нам треба бути відкрити до нових і нестандартних рішень. Нам варто цінувати позитивні сторони білінгвізму: у дітей-білінгвів раннього віку швидше відбувається розумовий розвиток; ми дивимося на світ через призму двох мовних систем; нам легше вивчати іноземні мови, особливо слов’янські; ми можемо порівняно легко розвивати бізнес у Росії, де є величезний ринок для наших товарів і послуг, включно з інтелектуальними та культурними продуктами.
Як досягнути гармонії між україномовними та російськомовними українцями, особливо між тими, хто займає полярні позиції? Нам необхідне громадське обговорення та діалог між представниками полярних груп. Ми погано знаємо себе як спільноту і не замислюємося, що думають і відчувають люди з протилежними поглядами. Відчути емоції одне одного, можливо, більш важливо, ніж вислухати раціональні аргументи. Почути біль людини, якою, знехтували чи навіть принижували за те, що вона говорить українською чи російською мовою. Щоб ніколи самому навмисно чи випадково не ставитися упереджено до людини, що говорить іншою мовою. Ми маємо відмовитися від використання мов у якості системи визначення «свій/чужий». Ми всі свої, ми всі громадяни України.
Після урегулювання Кримської кризи (пишу 02-03 березня 2014), яка дай боже не переросте у повномасштабну війну, проведення президентських і парламентських постреволюційних виборів ми можемо провести широкі громадські обговорення, які дозволять зробити крок назустріч одне одному. Існує багато методик для обговорення суперечливих тем і пошуку нових ідей: відкриті форуми, «світове кафе», групові процеси, публічні діалоги, дебати, конференції, лекції, брейншторми. Революція навчила нас самоорганізації – кожен із нас може провести обговорення мовного питання у своєму місті або у своїй компанії. Після року обговорень по всій країні можна довірити вирішення питання народові – провести національний референдум з надання російській статусу другої державної мови, попередньо ухваливши новий закон про референдум. Чітко сформулювати питання і пояснити, які наслідки матимуть відповіді «так» і «ні». Пора довіряти самим собі у вирішенні відповідальних питань національного значення.
Процентне співвідношення відповідей по областям підкаже, у якій мірі кожному регіонові потрібне впровадження російської мови та її вивчення у школах. Навіть якщо народ скаже «Ні», російській мові необхідно надати особливий статус на законодавчому рівні. Якщо відповідь буде «Так», то необхідно надати російській статус «другої офіційної» мови у Конституції. Ми несемо колективну відповідальність за розвиток української мови та культури, ніхто окрім України не піклуватиметься про українську мову, тому українська мова має завжди залишатися «першою офіційною» мовою.
Забезпечивши право кожного українця говорити й отримувати інформацію мовою, яку він сам обирає, ми реалізуємо у житті одну із базових цінностей українців – свободу. Свободу, за яку люди боролися і помирали під час Української революції. Свобода можлива, коли кожен вирішує за себе і діє за принципом: «Я хочу розмовляти українською/російською мовою». Якщо ми нав’язуємо іншим свою волю і стверджуємо: «Я хочу, щоб ТИ говорив українською/російською мовою», то ми сповідуємо принцип тиранії.
Україна – двомовна країна. І якщо ми хочемо жити у єдиній і неподільній країні, то нам потрібно визнавати і поважати право кожного українця говорити й отримувати інформацію українською, російською або будь-якою іншою мовою.
Дві мови – одна нація! Два языка – одна нация!
===
Цей текст поширюється за ліцензією Creative Commons Attribution-NoDerivatives 4.0 International. Ви можете вільно копіювати і поширювати текст, не вносячи зміни та зазначаючи авторство і посилання на першоджерело: http://maxon.com.ua/2014/03/04/dvi-movy-odna-natsiya/.
Ілюстрація: Генадій Осипенко. Використано шрифт Андрія Константинова. Поширюється за ліцензією Creative Commons Attribution-NoDerivatives 4.0 International.
Багато правильних думок. Але з деякими я не погоджуюсь. Не можна урівнювати українську та російську в правах. Ви забуваєте, що є у російської мови є держава РФ як мінімум з імперською політикою і як ринок, де безроздільно править російська і який в 3 рази більший за український ринок. Це нерівні умови. Зрівнення приведе до поступого витіснення української. Не будьте сліпі.
Степане, дякую за коментар. Хотів би, щоб текст породив обговрення, завдяки яким українське суспільство знайде порозуміння у мовному питанні. Як ви гадаєте, який рівень визнання і прав російської мови в Україні повинен бути, щоб досягнути консенсусу, і російськомовні українці почувалися, що їхні права захищені? Поточний стаус-кво людей не задовільняє.
такий самий як і у російськомовних поляків в Польщі чи російськомовних німців в Німеччині.
Мав схожу історію. Але до російської ніколи не повернусь. Для мене важливіше бути українцем, а не вміти швидко жартувати. Все, що потрібно, можна сказати одним реченням. Якщо ти не можеш сказати одним реченням суть, то ти і трьома не зможеш, а буде лише словниковий понос.
Ви знаєте, я трошечки не розумію незадоволеності статусом російської мови в Україні на даний момент. Я етнічна українка, яка народилася в Запоріжжі і має російську за рідну мову. Рідні та друзі вживають виключно російську мову у повсякденному житті. В школі уроки проходили також на російській. Єдиний час, коли я чула або вживала українську мову, був на декількох уроках мови та літератури, та, може, коли їздила до родичів на Вінничину, рівно так само часто, як я тоді використовувала англійську. І якби не реформи проведені десь років вісім назад, це мабуть так і залишилося б. Мені було б соромно поїхати до Львова, чи на Галичину і не знати рідної мови людей які там живуть, а це навіть не в іншій країні. Так само як мені часто прикро бачити як, принаймні у Запоріжжі, діти як моя молодша сестра свідомо уникають використання української мови — це непотрібне ускладнення для них, і навіть у кіно ходять тільки на російські фільми бо їх не перекладають. А у Запорізькому краї колись теж говорили більш-менш українською.
Я зараз навчаюсь в Англії, знаю однаково добре російську і англійську мови, Бо використовуюю їх кожен день. Я дуже добре знаю українську, але спілкуюсь я на ній не так вільно. Зараз думаю на трьох мовах одразу залежно від теми розмови. Якщо вона стосується культури та виховання, -українські вислови часто спадають на думку.
За останні декілька років я сама переконалася в тому що знання декількох мов відкриває безліч дверей в усьому світі. Можливість підтримати розмову як на російській, так і на англійській, на українській, і можливо скоро на французькій, німецький, та японській робить мене чи не найщасливішою людиною в світі. Побачивши як живуть люди в Америці та Великобританії, яким не потрібно знати інших мов окрім англійської, де дуже мало людей досконало володіє якоюсь іншою мовою, я дуже стурбована що якщо українська мова стане непотрібною для повсякденного життя, то люди просто перестануть її вчити. Навіщо витрачати сили на вивчення якоїсь іншої мови, якою спілкуєтья невелика частка населення планети, коли можна спокійно вживати російськк, якою розмовляє мабуть більше 150ти мільйонів людей. Нажаль, та концепція «селянської мови“ дуже швидко набуває популярності серед тих хто не бажає напружитись і вивчити мову на якій розмовляли їх пращури. Знання української мови дозволило мені насолоджуватися у повній мірі прекрасними книжками, творчістю неперевершенийх музикальних гуртів, та просто розуміти більше людей. Я вже не кажу про те що я просто обожнюю як вона звучить, і те що я розумію ту пісню що складається кожного разу коли хтось починає говорити, робить мене щасливою.
Тому мені здається що єдиним способом зберегти мову є заохочування її повсякденного використання. Звісно не можна заборонити людям розмовляти російською або якоюсь іншою мову, але про це питання ніколи не стояло. Ніхто ніколи і нікому не буде забороняти спілкуватися на рідній мові у повсякдденному житті — не сімнадцятье століття на дворі. Звісно є люди, які будуть ображатися коли до них звертаються на іншій мові. Але їх теж можна зрозуміти. Я впевнена, ви б не стали одразу звертатися до громадянина Польщі російською мовою. А що? Це теж слов’янська мова! Досить вірогідно що вас навіть зрозуміють, але не будуть дуже задоволені. Адже такий вчинок буде виглядати як прояв загостренного відчуття власної величності, кому подобаються такі люди? Так само і тут, Україномовні люди не винні що на частині української території українська мова була заборонена і тому там більшість населення спілкуєтья російською, цей факт не дає їм права припускати, що люди для яких українська — рідна мова, зрозуміють про що вони кажуть. Натомість російськомовні етнічні українці могли б виразити пошану до своїх співгромадян і своєї історії, бути вдячними що хоч десь зберегли той скарб що дістався нам від наших предків, та вивчити українську мову. Хоча б заради свого розвитку. Мова зайвою не буває.
Яна, повністю підтримую Вас!
Більше ніж п»ять століть на теренах України нищилась українська мова. Особливо останні 300 років. Тому тільки українські школи з обов»язковим вивченням російської + однієї європейської.
Щодо «думаю українською/ російською/ англійською» — повна дурня. Ви мовою тільки озвучуєте думку. Наприклад: 2 х 2 =.
Щодо «усе більше відмінностей на кшталт «в/на Україні», які знадобиться виділити в окреме зведення правил з відмінностями між українським і російським варіантом «. Це повний ідіотизм московських карликів і псевдо-науковців «чевоизволите». Великий Пушкін писав «предлог» в. Коли карлики принижують Україну, вважжаючи її своєю територією, вони говорять, как принято в России, на Украине. Але Україна вже 23 роки незалежна держава і не являється територією Росії. Ніхто ж не коже: на Японії, на Америці.
Мої знайомі, етнічні росіяни, віддали дитину в українську школу задля того щоб в майбутньому полегшити навчанна у вузі і подальшу адаптацію в суспільстві. І, ябільш ніж впевнений, ця дититина прекрасно буде володіти і російською.
Я завжди спілкуюсь із східняками і кримчанами українською, щоб хоч інколи чули українську. Молодь завжди теж переходить на українську, хоч я не вимагаю цього. І ще ніколи не чув нарікань.
Щодо двох державних: це повна дурня. Хто порахував витрати? Весь бізнес давно послуговується українською в діловодстві. Ніхто не забороняє російську.
З повагою.
Дякую за вашу відповідь Алексію. Цілком згодна з вами щодо на/в питання. А щодо мислення на якійсь окремій мові, я мала на увазі коли під час розмови вас питають чи до вас зветраються, та вам необхідно відповісти, як у вашій голові буде формуватися відповідь? Коли я ще тільки починала вивчати англійську, мені потрібно було мисленно відповісти на запитання російською а потім швидко перекласти. Зараз такої необхідносі немає, якщо питають російською, я одразу ж російською і відповідаю, якщо розмова проходить на англійській мові я не перекладаю з російської а просто висловлюю свою думку. Так само і з українською. Хоча іноді все таки доводиться активно перекладати з мови на мову, з англійської на російську якщо розмова стосується професіональної діяльності, та навпаки, коли потрібне знання маловживаної але повсякденної лексики в англійському контексті, тоді вже ламаю голову як перекласти на англійську. Навіть у снах, я не розрізняю між російською та англійлькою мовами. Якщо намагаюсь пригадати якесь сновидіння, частіше за все окремі персонажі розмовляють на обох мовах одразу і мені важко відповісти на питання якою мовою вони мені наснилися.
Хотілося б іще додати, надати підсумок тому що я тільки но написала: мені дійсно сподобалось ваше ессе, особливо частина про взаємоповагу україномовного та російськомовного населення. Тут я з вами згодна, але я не згодна з постановою що на даний момент російська мова на території України є якимось чином притіснутою, я сама на ній розмовляю и ще не було такого випадку, коли мені б це не дозволили. Може і намагаються нас навчити українській мові, але що ж поганого у вивченні нової мови, гірше нам від цього точно не стане. До того ж як ви кажете — це наша зобов’язаність оберігати та збагачувати українську мову.
Шкода, що ти зламався.Здався. Маю ідентичну історію, але до російської не повернуся, повір. Твої арґументи про розвиток української в умовах білінґвізму- або наївний романтизм (навряд чи) або спроби знайти собі виправдання( радше за все). В умовах білінґвізму українська мова вмирає. Якщо ти знайомий з працями Масенко та Караванського, то маєш знати, наскільки спаплюжена й в якому жалюгідному стані перебуває українська, наскільки мізерний відсоток тих, хто вільно розмовляє поправною українською, а не суржиком, і не «повстяним язичієм». Те що ти пишеш неможливо щонайменше з двох причин- російська мова завдяки певній спорідненості має властивість просотувати органічне тло української- фонетичне, лексичне, граматичне тощо, руйнуючи ії фундамент та органіку. І друге- одвічний ворог Росія ніколи не облишить інформаційні поля України. Саме тому реальних шансів на те що ти пишеш немає.
Це мила,зовні причесана, але нежиттєздатна теорія. Якщо стати на пропонований тобою шлях, українська мова через певний відтинок часу стане лише музейно-фольклорним надбанням. Який більшість буде любити й поважати, й навіть іноді, на свята,підкреслено- кострубато вживати.Як вишиванку. Російська мова українців- це колоніяльна спадщина. Це внутрішній пам*ятник Леніну. Залишати Ленінів, ба більше- захищати іх, ще й на державно-офіційному рівні- це шлях, зовсім протилежний формуванню УКРАЇНСЬКОї ЄДИНОЇ нації.Бо мова- це не лише засіб спілкування. Це світогляд, це філософія, це відповідне світосприйняття і світовідчуття. Шкода, що зваливши свого Леніна, ти пожалів себе, а радше просто не зміг добудувати Кобзаря на його місці, щоб таки навчитися не лише вільно говорити та писати, а й вчасно вставляти жарти в розмові. Не добудував-пожалів себе- кинув-відродив Леніна, а щоб не відчувати певну провину і незадоволеність собою, придумав ( причому допускаю, що цілком щиро повірив в неї, бо тобі було вигідно повірити) цю теорію, описану повище
вы правильно заметили, что язык — «це світогляд, це філософія, це відповідне світосприйняття і світовідчуття». для меня (говорю исключительно о себе) язык — это корень, я не могу отрезать один и приделать другой, и мне горько читать ваши слова. русский — это Достоевский и Бродский, но отнюдь не Ленин.
А мені шкода,що ви розумієте все буквально. Про Леніна була метафора. Відкраювати язика вам теж ніхто не пропонував.
Я -українець, тому моє коріння -українська мова. Попри те що моєю першою мовою є російська і саме до неї найліпше пристосований мій артикуляційний та інтелектуально-мозковий апарат, -я чітко усвідомлюю, що саме в українській мові моє рідне коріння, бо це мова моєї нації, це мова моїх прадідів,це мова, яка формує українській світогляд,яка зберігає і несе в собі оті архетипи, оті надважливі гени українськості, що є фундаментом нації, визначальними рисами ії самобутності та осібності. Я хочу жити саме в цьому вимірі,а не в вимірі Достоєвського,Путіна і «русскава міра».Саме тому я повернувся до свого коріння, перейшовши на українську мову. Бо я живу інтересами нації, а не лише власними. Тому відчуваю себе ланкою в тяглості поколінь української нації.Тому відчуваю відповідальність за мову мого народу.Якщо два-три покоління мого роду змушені були під окупаційними тиском зректися рідної мови , то я відновив історичну справедливість на собі.
а як відбувається з мігрантами, які 20 років жили в Росії, а потім 30 в США? Вони ж змогли собі відрізати один корінь і прикріпити інший. Значить і Ви зможете. Просто це не в Вашій зоні комфорту. Це як людина, яка каже «я не можу протриматись без тортиків 2 дні», а коли потрапляють в пустелю, виживають взагалі без їжі 2 тижні
Це вирішальна помилка мовних ліберастів. Не задовільняє стан рос.мови в Україні, наприклад, росіян, п*ятої колонни, різноманітник антиукраїнських елементів тощо. Але не «російськомовних українців». Бо російськомовні українці (а я був саме таким,і знаю десятки таких) в ПЕРЕВАЖНІЙ більшості виступають за посилення позицій саме УКРАЇНСЬКОЇ мови в Україні, а не російської.Тому наріжна помилка мовних ліберастів — це ставлення знаку дорівнює між російськомовними українцями і тими,хто прагне посилення статусу «язика»,й орієнтування на кількість рос.мовних українців як на охочих захистити «язик». Фатальна помилка. Кричуща.Для мови і для нації.
Анастасия
Ви пишете «язык — это корень, я не могу отрезать один и приделать другой, и мне горько читать ваши слова. русский — это Достоевский и Бродский». Чому всі росіяни такі категоричні. Беріть приклад з Яни. Вона нічого не відрізала — але має чотири окрені замість одного. Цеж прекрасно. Вона чотири рази ЛЮДИНА! Тому нічого не відрізайте а тільки нарощуйте.
Боюсь, що напрошуюсь на потужну критику але напишу. Українська — це прадавня мова народу, який населяв наші землі. Звичайно з елементами привнесенеми великими друкарями. Російська мова — штучна. Це мова книг, завезених в Московію із Руси. Племена меря, мордва та ін. мали свої діалекти. Татари теж. Коли Московське ханство завоювало Казанське, а потім Сибірське та Астраханське вони привласнили історію Руси і почали запроваджувати на своїй території слов»янське письмо. Коротко приблизно так.
Це правда, що українська мова давніша, багатша, цілісніша за російську, але суть не в цьому, ми ж не будемо уподібнюватися рашистам, наголошуючи узайве про це. Суть в тому, що російська для України є МОВОЮ ОКУПАЦІЇ. І це треба чітко розуміти.Нехай вона невинна в тому, але ії зробили такою для України,- зробили інструментом нищення української, інструментом нищення українського світогляду, українськості , інструментом побудови «русскава міра», інструментом, що виправдовує окупацію (свіжий приклад -вторгнення Путіна) тощо. «Чия мова-того і земля»- рече латинське прислів*я. «Межі російської імперії обмежуються ареалом вживання російської мови»- каже дружина Путіна. І це правда. Це як кухенний ніж, що служить для краяння хлібу, але в руках вбивці служить для різання горлянок і стає вже не кухенним ножем, а знаряддям вбивства. Як свастика, що дві тисячі років була символом сонця, але після Гітлера тепер є неприйнятною як символ нацизму. Так само і з російською мовою .Вона для України стала знаряддям окупаціі. І це треба дуже чітко збагнути кожному. Кілька годин тому Путлер наголосив- що Росія й далі буде захищати «росіян та РОСІЙСЬКОМОВНИХ ГРОМАДЯН України».Отже поки лунатиме теренами України російська мова, доти є загроза того, що Імперія знов прийде на ці терени, «захищати» і анексовувати.
Оце найважливіше що слід збагнути російськомовним українцям, якщо вони є патріотами. Збагнути, виснувати й вчинити правильно
Аналогічні спостереження. Обурення обов’язковістю українського перекладу помічав лише у тих знайомих, які виказують відразу до української. Натомість багато російськомовних всіляко підтримують поширення української і не вбачають в цьому порушення своїх свобод
Можливо я чогось не доганяю, але коли я спілкуюсь перереважно українською це не значить що я забув російську. Я послуговуюсь нею так само вільно.
Щодо перекладу з російської/української на англійську: ті декілька десятків слів що я знаю із англійської мені не потрібно перекладати. Я їх просто знаю, і все. А ті що не знаю то перекладай чи не перекладай все одно не згадаю. Для вивчення іноземної просто потрібен нормальний викладач. На майдані, в Будинку Профспілок один чудак давав уроки англійської. Ці уроки дали мені більше ніж п»ять шкільних років. Жаль що абсолютно не було часу їх закріпити.
в голові може існувати тільки одна домінантна мова з певної мовної групи (Наприклад можна знати добре або німецьку, або англійську. Так само і з слов’янськими мовами.)